Описание
Україна – се земля, де живуть українці. Вона є всюди там, де гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди там, де люди ховають давній український звичай, всюди там, де люди пам’ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди там, де люди хочуть свобідного, українського життя.
Велика є Україна, звиш півтора рази завбільшки Німеччини або Франції, півтретя рази завбільшки Англії. Та й куди багатша! Було б де розжитись на славу, і дивувався би цілий світ, як то щасливо живеться українському народові.
Правда! Та й тепер дивується весь світ, але лиш українській неволі, українським злидням! Бо сидить український народ на ланах родючих, на багатствах великих, над величними судоходними ріками й морями, над великими торговельними шляхами. Та й що йому за хосен з того? Від віків всякі чужинці пасуться його потом і кров’ю, його хлібом, худобою, його лісом і пасікою, його вуглем і залізом. А український нарід останню, кров’ю прикипілу сорочку для них з плеча здіймає, останню ложку страви їм віддає, сам з голоду й холоду примирає або йде в далеку чужину шукати долі: в Канаду, Бразилію, Сибір, Туркестан.
Чому се так? Чи ті чужинці – поляки, москалі, жиди та й інші – такі вже нелюди, що не дають жити українському народові?
Ні! Се ж такі самі люди, як і ми, українці, так само як ми потребують їсти й спати, так само живуть і вмирають, так само люблять і ненавидять. Але вони нам, українцям, були, є і будуть чужі, а всякий найпаче собі добра бажає, хоча би другий на тім мав не знати як потерпіти. Се вже такий закон природи: усі мусять боротись увесь свій вік за істнування своє – не чуже. Ми, українці, найпаче із-за нашої незгідливості не могли ніколи успішно боротися проти чужинецьких впливів. Тому-то в боротьбі за істнування побідили нас чужинці й сіли нам на шию.
Рядки із книги Степана Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України» (1994 р.)
